Актор Володимир Горянський - про те, як поєднувати роботу в кінематографі і театрі, про якість сучасного українського кіно, улюблені ролі та про те, як відчувати себе щасливим.
- Ви часто у нас буваєте, і глядач судить про вас за тими робами, які ви привозите, а це переважно комедії. Тому ми сприймаємо вас як життєлюбного оптиміста...
- Мені приємно, що у вас таке відчуття. Я думаю, що якоюсь мірою ви потрапили в точку. Я, дійсно, люблю життя, люблю кожну мить, люблю роботу, якою займаюся. Я люблю свою сім'ю, своїх дітей, люблю своїх тварин. І взагалі люблю тварин і взагалі люблю людей. І тому, напевно, складається таке враження.
- Де ви провели це літо і чи відпочивали взагалі?
- Короткочасні тижневі від'їзди, безумовно, були. У кінці серпня, наприклад, ми були в Анталії, на Середземному морі, і відпочивали на місці, де мільйони років величезні черепахи відкладають яйця і виводять потомство. Уявляєте, яке це місце? Ось ми там відпочивали тиждень і бачили, як з цих яєць о четвертій годині ранку з'являються маленькі черепашки, наповнені життям, енергією, інстинктом, і біжать в море. Деякі не відразу орієнтуються, де море, і біжать в інший бік. Але ми їм допомагали, направляли.
- Як це прекрасно!
- Це було одне з найяскравіших вражень літа. Ще ми їздили в Карпати, у Чернігівську область, у Переяслав-Хмельницький заїжджали, просто тому, що захотіли подивитися історичні місця, ці замки і фортеці... Такі були подорожі цього літа...
- Ви не прихильник лежачого відпочинку?
- Ні! Навіть на пляжі я люблю ходити берегом туди-сюди...
- У театрі ви не завжди граєте позитивних персонажів. Чи легко вам даються ролі поганих людей?
- У тих персонажах, яких я граю, незалежно від того, злі вони або дуже добрі, я завжди шукаю найкраще. І якщо мої герої потрапляють в якісь складні життєві ситуації, я намагаюся їх грати так, щоб завжди було світло в кінці тунелю. Це стосується моїх і театральних робіт, і телевізійних. Завжди є для людини якийсь вихід. І тільки від самої людини залежить вибір, який вона зробить. Жити щасливо і насолоджуватися життям або жити в зневірі, бути заздрісним, жадібним, жорстоким і в цьому згоріти...
- В одному з інтерв'ю ви сказали, що хотіли б більше займатися театральними роботами, тому що тим образам, яких ви граєте на телебаченні, не вистачає глибини і складності, та й в цілому телебачення не дає можливості повною мірою насолодитися акторською професією. На сьогодні у вас є улюблені роботи в театрі?
- У театрі я люблю всі свої роботи, тому що там немає нічого випадкового. Це ролі, які доводилося репетирувати і півроку, і рік. Коли вкладаєш в роль такий відрізок життя, то вона не може бути прохідною. Тому для мене робота в моєму театрі драми і комедії "На Лівому березі" є основною, а ролі, народжені на цих підмостках, - улюбленими. Я отримую велике задоволення від репетицій і роботи в театрі. Ось недавно у нас була не театральна, а антрепризна постановка з режисером, із яким я зробив багато вистав, - це Дмитро Богомазов. Постановка називається "Сумна сімейка". Вийшов чудовий спектакль. Дуже глибокий і смішний. Там є все.
- У театрі "На Лівому березі", де ви служите з 1988 року, напевно, є ролі, які хочеться відзначити.
- Це спектаклі, які йшли в нашому театрі раніше і йдуть досі. Це і "Дрібний біс", де я граю Передонова, це і Месір Нічі в "Комедії про принадність гріха", "Безталанна", "Нескінченна подорож"... Багато ролей я зіграв за цей час. Зараз абсолютно по-новому звучить спектакль "Майн Кампф, або Шкарпетки в кавнику", де я граю молодого Гітлера в той період, коли він приїхав до Відня вступати до академії мистецтв. Це спектакль трагіфарс, трагікомедія. Дуже символічний. Він іде в театрі вже 20 років і весь цей час збирає повні зали.
- Напевно, у наші дні він звучить дещо по-новому, адже люди змінилися. Якщо 20 років тому політика була для нас дещо абстрактною річчю, то зараз все інакше.
- Абсолютно правильно. Сьогодні глядач інакше сприймає цей спектакль, реагує досить несподівано і зовсім не в тих місцях, де ми звикли чекати на його реакцію. Однозначно люди дуже близько сприймають події, які відбуваються у нас у країні, і переглядають усталені стереотипи.
- Де ви більше зайняті - у кіно або в театрі?
- Так виходить, що життя складається з театральних і кіношних періодів. Коли ти займаєшся театром, то, звичайно, обмежуєш себе в роботі в кіно, тому що це театр вимагає величезної емоційної концентрації. Коли ж я знімаюся, то найчастіше зайнятий у двох-трьох проектах одночасно. Це, звичайно, дуже складно. Живеш в напруженому ритмі. Але бувають і паузи... Актор в цьому сенсі людина залежна, і програмувати щось складно.
- Зараз, коли знімається так багато українських серіалів, немає відчуття, що пріоритети артистів змінилися, що багато хто з них обирають не театральний процес, а зйомки, де є швидкий фінансовий результат?
- Кіно сьогодні є, а завтра його може і не бути. А театр є завжди. Актори це розуміють. Тому немає відчуття, що всі пішли в кіно. Хоча, звичайно, буває, що хтось іде, бо поєднати кіно і театр дуже складно. У театрі виробилася така система, коли керівники розуміють, що прожити на театральну зарплату і прогодувати сім'ю - практично неможливо, тому вони йдуть назустріч акторам, намагаються побудувати робочий процес у такий спосіб, щоб це було не на шкоду театру, знаходять якісь компроміси.
- Ви якось сказали, що для хорошого кіно потрібно багато чого зробити. Дійсно, при великому виборі серіального продукту часто насправді вибрати нічого. Як правило, це кіно не найвищої якості... Що, на ваш погляд, потрібно робити для розвитку українського кіно?
- По-перше, потрібна конкуренція, а по-друге, потрібен ринок. Кіно має окупатися, тому що це, звичайно, дуже витратний бізнес. І якщо буде ринок, буде і якість. Зараз виробляють те, що можуть купити і купують. На сьогодні ринок вимагає більше серіальної продукції, тому що за рахунок реклами можна окупити вкладені кошти. Це що стосується телебачення. А прокатне кіно... Для того, щоб кіно йшло у прокаті, потрібно не тільки вкладати в сам продукт, але ще й величезні кошти витрачати на його рекламу. Зараз, наприклад, є що показати, є гідні українські фільми, але про них ніхто не знає, тому що немає коштів на їх розкрутку.